ІІ місце. Література 80-х: Культурологічна тематика й літературно-мистецькі алюзії, широкі асоціативні заглиблення, сприйняття культури як факту життя(Сітало Вікторія Євгенівна, ЗЗСО № 75)

- літературний напрямок, що склався у західній літературі в останній третині 19 століття ( 1870-1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед — фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого. Натуралісти намагалися у сферу мистецтва механічно переносити методи природничих наук. Для їх творчості властивими були фактографізм, описовість, спрощений біологічний підхід до людини тощо. Найпоширенішим натуралізм був у Франції. Найвидатніші представники: Е.Золя, Ж.-К. Гюїсманс, А.Доле. Натуралістичні елементи можна також спостерігати у Ф. Кафки, Дж. Джойса та ін.

 - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі XIX - XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-х XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод. Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події. Визначальні риси неоромантизму: неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму. Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів: Дж.Конрад, Р.Кіплінґ, Р.Льюїс Стівенсон, А.Конан Дойль, Е.Л. Войнич, Г.Ібсен, Д.Лондон, С.Ґеорґе, М.Горький; в українській літературі – Ю.Яновський, О.Кобилянська, Л.Українка, О.Олесь, М.Вороний, М.Хвильовий, М.Коцюбинський.