- мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася на початку 20 століття у Франції. Засновники імпресіонізму - як і символізму та експресіонізму - діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Представники імпресіонізму основним завданням вважали витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено, природно й невимушено відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя. Для імпресіонізму в літературі характерні: тонкий психологізм змалювання персонажів; прагнення відтворити найменші зміни настроїв, схопити миттєві враження; тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; багатство відтінків у змалюванні дійсності; посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей. До початку 20 ст. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна, раннього Т. Манна, С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються у творчості Е.Золя, Е. П. Якобсена, у російській літературі - у творчості А.Чехова та І.Буніна. Особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше - у С. Моема і П.Верлена. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.